Мачуха

      Знову і знову я згадую давно минулі дні. Як і раніше облітає листя з дерев, так само по четвергах ідуть дощі...

    Я проходжу повз тролейбусної зупинки. Щодня, за будь-якої погоди, за будь-яких обставин тут щось таки та продається. Зупиняюся біля старенької, що торгує квітами. Коло її ніг завжди багато троянд, гвоздик, нарцисів, тюльпанів, жоржин. Але мені потрібні не вони. Мене ваблять білі як сніг, ніжні й витончені, величезні лілії. Вони наче випромінюють тепло, ласку, ніжність. Як солодко дихати їх ароматом! Купую цю величезну білосніжну хмару і вже збираюся йти, але повертаюсь. Вечоріє, а біля ніг бабусі ще п'ять букетів – троянди, жоржини, гвоздики. Розплачуюся й забираю їх усі. Як завжди...

   З цілим оберемком запашного різноцвіту сідаю їду додому. Мені подобається мій затишний будинок. В ньому завжди багато квітів. На фоні білосніжних стін вони виглядають немов вишивка. Занурившись у крісло, милуюся ніжністю їх пелюсток. Хвилина, і я знову опиняюся там ... у далекому світі, в незабутих снах.

 … Ще підходячи до будинку я чую, як стукає її швейна машинка. І коли відчиняю хвіртку, і коли відкриваю двері я чую цей рівномірний стукіт. Знаю – вона знову провела у своїй комірці за вишивкою увесь день, поки мене не було. І вночі коли лягаю спати, мені знову чутно цей рівномірний стукіт, та це вже не голки, це її кроки. Наче вона усю ніч блукає будинком там, унизу. Їй немає тут місця, вона ходить з кута в куток, від вікна до вікна, від дверей до дверей. Чи мені це тільки здається....  

   Я підіймаюся сходами нагору, до своєї кімнати і з кожним кроком чомусь все голоснішає стукіт швейної машинки. Ніби її сіра кімнатка знаходиться не внизу, а нагорі, десь поряд з моєю. Йдучи коридором  проходжу повз Його кімнати. Там висить Його портрет, він займає всю стіну і краями ніби запливає на підлогу, стелю, інші стіни. Навіть з під зачинених дверей просочується край Його портрета. Намагаюсь іти якомога тихіше. У кінці коридору на маленькому журнальному столику, як на вівтарі стоїть кришталева ваза. Переливаючись на світлі своїми веселковими гранями, неначе кличе до себе. В обіймах крихкого, чистого як думки Бога, кришталю ніжатся величезні, як серце Бога білосніжні лілії. Вони немов відчувають, чують мої кроки, і здається всіма своїми листочками-пелюсточками, всією тонкою душею хочуть обійняти мене витонченим ароматом, зігріти і приголубити. Я відчуваю, як потоки їх теплого дихання входять мені в душу. І хоч у господині цих квітів ніколи не було очей, замість них зяяла нескінченна незряча безодня, дихання Її лілій – найтепліше, що було коли-небудь на землі. Але наступна трель монотонного дробу виводить мене з казки білих лілій.    

Я спускаюся вниз до її сірої понурої кімнатки, де вона вже давно чекає, перебираючи в руках пасма, мотки та клубки різнокольорових ниток. Сідаю на маленький, у дві долоньки стільчик навпроти і спостерігаю за її рутинною роботою. Ось вона піднімає голову, і я помічаю на її щоках сльози. Немов краплі дощу на склі котяться сльози її щоками і перетворюються на маленькі намистини. Вона збирає ці застиглі, зачерствілі сльозинки в кошик, де вже повно бісеру її сліз. Всі намистини переливаються ніжним перламутром і від цього сам кошик здається якимось міфічним скарбом, скринею, повною золота і перлів. Тихо підіймаюся і йду до великої, оббитої білим ситцем кімнати. У ній все біле – стіни, стеля і навіть підлога. А посередині кімнати, в самому її центрі стоїть велике, величне, мов трон, крісло. Занурившись у нього, я чекаю, перебираючи в руках краї білосніжної ряднини, граючи, складаючи його пасмами, мотками та клубками.

Вона заходить абсолютно безшумно, ніби пливучи повітрям, але я відчуваю її присутність. Я знаю, що зараз вона стоїть за моєю спиною. Знаю, що буде далі. Вона лагідно гладить мене по голові, тріпає пасма мого волосся, вогкими вустами торкається шиї, заколисуюче мовчить. Вона знає, що я не зможу встати, не зумію піти. Продівши нитку в тоненьке вушко голки, нанизує бісер.

Один спритний рух м'яких, здавалося б, шовкових пальців і вона чіпко тримає мою голову. Тепер я не можу поворушитися, навіть якщо б дуже схотів. Навіть якби було боляче і дуже боляче, я б не зміг піти. Її рука з голкою невблаганно тягнеться до мого обличчя, очей. Перехоплює подих, але Що я...?    

     Холодне вістря голки пронизує мої очі, проходить крізь зіниці, білок. Я відчуваю цей крижаний метал, але мені не боляче, я звик. Мені вже давно не боляче й не страшно. Мить – і кулька бісеру щільно пришита до очей. Потім ще і ще. Намистина до намистини виплітаються на моїх очах візерунки, зливаються воєдино тони і відтінки. І ось вже розцвіли білою казкою ніжні, витончені лілії. У дзеркалі мої очі виглядають як два вікна, на яких мороз закував до весни свої дивоплетіння. Щоб ніхто не пізнав до часу його душу. Щоб ніхто не протинав його очі.

      Я йду до свої кімнати й не помічаю Його портрета, який заповнив усю кімнату, і в його краях, що розповзлися вздовж коридору, вже можна заплутатися. Не помічаю столик з вазою в кінці коридору, не чую аромат лілій, не відчуваю їх тепло. Замкнувши двері сідаю в крісло перед дзеркалом, милуюся ніжністю лілій, вишитих бісером на моїх очах. Хвилина, і я знову опиняюся десь у далекому світі, в незабутих снах.